Перелітна сарана в Україні

Останніми тижнями в засобах масової інформації часто зʹявляються сюжети, присвячені масовому нашестю сарани в деяких південних регіонах України. Розберемось, що це за сарана, звідки вона прилетіла, які перспективи поширення цієї небезпечної комахи, що робити для запобігання спалахам її чисельності та згубному впливу на сільськогосподарські угіддя.

Усі нашестя 2025 року на півдні України, що можна побачити із сюжетів та повідомлень колег, відносяться до одного виду – найбільшого виду саранових в Європі і найбільш поширеного виду цієї групи комах у світі: сарани перелітної Locusta migratoria. Вона розповсюджена у степових, напівпустельних, пустельних і навіть тропічних районах Азії, де тяжіє до великих масивів очеретяних заростей, часто зустрічається поблизу озер посеред посушливих степів та пустель. Особливо великі осередки поширення сарани зосереджені на озерах Уйгурії, Казахстану та Південного Сибіру, у долинах річок Центральної (Тарим, Керія, Черчен) та Середньої (Амударʹя, Сирдарʹя, Ілі) Азії. Південніше великі гніздування сарани трапляються у пониззях річок Тигр та Євфрат, біля озера Туз у Туреччині, в Сістані – у дельті річки Гільменд.

У Європі населяє здебільшого південні райони, є звичайною у дельтах річок Чорного та Середземного морів, меншою мірою поширена на болотах лісової зони, де місцеві популяції розмножуються у сухі та спекотні роки, але не здійснюють далеких перельотів. На відміну від лісових болотних популяцій, мешканці великих очеретяних масивів півдня Європи та посушливих районів Азії більш схильні до міграцій. Чому – розглянемо нижче.

За межами Євразії ареал перелітної сарани простягнувся по всій Африці аж до самого півдня, до Мадагаскару, а також до Австралії і навіть Нової Зеландії.

Територія України розташована як раз між цими двома “світами сарани” – лісовою зоною, із невеликими розосередженими місцями розмноження на великих площах, і південною системою великих компактних осередків посеред незаселених цим видом посушливих територій. В межах України основні компактні гніздові осередки мігруючих популяцій локалізуються у дельтах Дунаю та Дніпра, на Сиваші, меншою мірою – на Дністровському лимані і по системах лиманів у Бессарабії та Приазовʹї, а також на великих масивах степових очеретяних боліт, наприклад, на Лиманській озерній системі у Харківській області.

Зазвичай навіть у великих очеретяних масивах посушливих регіонів Африки, Азії та півдня Європейського континенту чисельність перелітної сарани не є високою: зустрічається 3-5 особин на 1 км маршруту. Але у особливі роки саме у таких очеретяних осередках посеред відкритих ландшафтів відбувається подія – нашестя сарани, що є одним із найвидовищніших явищ природи, хоча і явищем дуже небезпечним.

Цікаво, що у саванах північної Австралії, попри схожість ландшафтних умов із посушливими теренами Африки, перелітна сарана існує у вигляді одиночної фази (solitaria), не утворюючи зграй. Не виключено, що саме через менший вплив людини на екосистеми північних регіонів Австралії, у порівнянні із Африкою.

Які умови потрібні сарані для масового розмноження?

Перш за все для дозрівання дорослих особин (імаго) сарани до здатності розмножуватись потрібна велика кількість соковитого зеленого корму, здебільшого – це очерет, рідше – різні культурні рослини (насамперед, просо та кукурудза). За добу одна особина сарани поглинає корму, який еквівалентний 1-1,5 ваги комахи. А важить вона до 3 грамів. Очеретяні масиви надають чудові кормові умови, особливо – посеред посушливих ландшафтів, де природна рослинність здебільшого вигорає наприкінці весняних місяців. Зелень очеретяних заростей вабить сарану звідусіль, що підвищує концентрацію комах у спекотні і посушливі роки.

Інша умова – наявність місць для прогрівання личинок та відкладання яєць. Яйця сарана кладе у ґрунт, де виділення яйцеводів самиці утворюють плівку, яка огортає кладку, утворюючи своєрідний кокон – “кубишку”. Якщо для прогрівання личинок потрібен просто відкритий, позбавлений рослинності ґрунт, то для нормального розвитку яєць потрібен насичений вологою ґрунт, адже за час інкубації яєць вони поглинають з оточуючого середовища обʹєм води, приблизно рівний обʹєму кладки. В інакшому випадку яйця не будуть розвиватись. Бажано, щоб ґрунт був легкого механічного складу, а найкраще – лес. Звісно, сарана кладе яйця і в пісок, але більш привабливим є лес та супіщані ґрунти. Окрім зволоженості субстрату яйця потребують високих температур, тобто має бути баланс між зволоженістю та прогріванням, що виникає далеко не всюди і не за будь-яких умов. Виникнення таких умов можливе за спекотної погоди, у поєднанні із частими, але нетривалими дощами, що є типовим для вологого сезону посушливих саван і тропічних напівпустель. Інший варіант – штучне зволоження ґрунту при поливі культурних рослин або внаслідок відводу надлишків поливної води на пустельні ділянки поблизу очеретів. Саме такий варіант штучного ненавмисного стимулювання розмноження сарани можна спостерігати у посушливих районах Азії та Північної Африки.

Залежно від температурних умов та зволоження ґрунту розвиток яєць триває від 15 до 30 днів.

Що відбувається за сприятливих умов?

Спочатку посухи і спека “заганяють” сарану до очеретяних масивів – у осередки майбутнього розмноження. Тут вона виживає і, якщо не створено сприятливих умов, то вона не дає сплесків. За подальших сприятливих умов (спека та дощі або штучний полив полів поруч з очеретами) сарана отримує не тільки чудову їжу у вигляді соковитого очерету, але й великі площі добре зволоженого ґрунту. Оскільки місця відкладання яєць та прогрівання личинок (прилеглі до очеретів відкриті ділянки ґрунту) і місця годівлі (очеретяні зарості) розділені у просторі, це призводить до формування добових міграцій, а у випадку личинок – до концентрації на певних ділянках. Якщо кладки добре вижили (взимку не було промерзання ґрунту, а у теплий період ґрунт добряче прогрівався і, водночас, було достатнє його зволоження), то на місцях прогрівання утворюються великі скупчення личинок – так звані “сонячні куліги”. Такі личинки часто контактують одна з одною – через прямий механічний контакт, – що призводить до секреції феромонів, які запускають розвиток личинок за сценарієм стадної фази (gregaria). Такі личинки потребують постійного контакту з іншими особинами, перебування у скупченнях стає необхідною умовою. Вони ростуть швидше (на 20-30%), аніж личинки одиночної фази, виростають більшими, більш рухливими, більш стійкими до хвороб, можуть переносити тривале голодування, але для статевого дозрівання їм все ж таки потрібна соковита зелена їжа. Дорослі особини стадної фази відкладають менше яєць за одне парування (до 300, проти 1200-1300 у одиночної фази). Але парування стадних самиць відбувається швидше, розвиток кладок теж, а потомство виявляється більш живучим.

Зовні личинки і дорослі особини одиночної та стадної фази відрізняються деталями будови та забарвлення. В одній і тій же популяції стадні особини зазвичай більші за одиночних. У забарвленні стадної сарани переважають брунатно-рудуваті або коричнювато-сірі кольори, плямистий рисунок дуже чіткий, яскравий. У одиночних переважають зелені кольори голови та грудного відділу і сіруваті, досить бліді кольори крил та черевця; крила часто теж мають зеленувато-оливкове забарвлення. Спинка (точніше, спинний бік грудного відділу) стадної форми рівний або навіть трохи увігнутий, проте у одиночної фази він вигнутий дугою, утворюючи своєрідний кіль. На етапах переходу від одиночного до стадного способу життя або у зворотньому напрямку можна знайти особин зі змішаними ознаками або особин обох фаз в межах одного скупчення / осередку розмноження.

Розміри дорослих особин (довжина від кінця голови до кінця черевця) одиночної фази коливаються в межах 35-50 мм, а стадної 40-60 мм.

Занепокоєння має викликати скупчення сарани із щільністю більше 10 дорослих особин / 1 км маршруту: це може свідчити про поступове наростання чисельності. Особливо, якщо це відмічено на початку сезону – у червні та першій половині липня.

Цікаво, що перенаселення у скупченнях личинок запускає механізм міграцій – незалежно від наявності кормової бази на певній території. За період життя у вигляді личинки (35-40 днів) комахи пішки долають відстань у понад 30 км. Великі річки, такі як Дон, Кума або Терек, не є перешкодами для мігруючих зграй личинок перелітної сарани – куліг: вони ці річки перепливають.

Личинка перелітної сарани має 6 вікових груп: червоподібна личинка, яка виходить з-під землі, та 5 стадій личинок, схожих на дорослу сарану, але значно менших, без крил або із невеликими їх зачатками. Полинявши 6 разів, личинки в решті-решт перетворюються на дорослих крилатих комах. Якщо це були личинки стадної фази, то дорослі продовжують вести кочовий і стадний спосіб життя. Водночас наявність крил перетворює неприємних мандрівників світу комах на справжню пошесть полів. Крилаті дорослі комахи долають за добу від 30 до100 і навіть 120 км. Зазвичай зграї сарани летять за вітром або під невеликим кутом до напрямку вітру, відлітаючи від місць гніздування на 200-300 км, проте є випадки, коли зграї долали 1000 і навіть 2500 км! Сильний вітер (понад 10 м/с) є несприятливим для міграції як літаючих дорослих особин, так і піших личинок.